Нині в селі Базарі на Житомирщині, від кривавих рук московських окупантів полягли 359 героїв України, споруджено величний пам’ятник. Це місце скорботи. Для кожного українця, для всієї української нації. Нашим ворогам не вдалося покрити забуттям героїчну смерть сильних духом синів України, для яких Другий зимовий похід став походом вічної слави, походом у безсмертя...

Восени 1920 року виснажена і знекровлена у боротьбі з більшовицькими окупантами Армія УНР опинилася за колючими дротами в польських таборах для інтернованих. Без зброї, в голоді і холоді загартовані в боях лицарі землі української продовжували плекати надію на визволення України від жорстокого і підступного ворога, що силою відбирав у селян зібраний урожай і вивозив у Московщину.

З України надходила інформація про розгортання повстанського руху. Це був найсприятливіший момент для підтримки повсталого народу і очищення України від більшовицьких зайд.

Хоч росіяни провели протягом 1921 року значну демобілізацію своїх сил, все одно восени в Україні перебувало півмільйонне угруповання окупаційних російських військ. Червоноармійці проводили каральні експедиції проти українських повстанців і грабували український хліб.

Дислокація частин Червоної армії, що перебували на Правобережжі, була наступною:

1. 44-а стрілецька дивізія займала Волинську губернію, причому дві її бригади перебували в південній частині губернії й одна бригада – у північній. Зокрема, 130-а стрілецька бригада займала район Янушпіль (західніше Бердичева) – Н.-Кодня (південніше Житомира) – Полонне; 131-а стрілецька бригада – район Ізяслав – Красилів – Старо-Костянтинів і 132-а стрілецька бригада – район Новоград-Волинськ – Горошки (на північний захід від Житомира) – Овруч. Штаб 44-ї дивізії розташовувався в м. Житомирі.

2. 24-а стрілецька дивізія і 1-й кінний корпус займали Подільську губернію, причому одна бригада 24-ї стрілецької дивізії була висунута в північно-західну частину губернії, інші дві бригади забезпечували південно-східну частину; 1-й кінний корпус розташовувався в районі Хмельник – Літин – Рахни – Брацлав – Вінниця.

Зокрема, 70-а стрілецька бригада 24 дивізії займала район Проскурів – Дунаївці – Деражня і прийняла на себе перший удар українських сил. У зазначених вище пунктах розташовувалися відповідно 209-й, 210-й і 208-й стрілецькі полки; штаб 70-ї бригади перебував в містечку Бар.

71-а стрілецька бригада займала район Томашпіль – Рудниця – Ольгопіль і 72-а стрілецька бригада – район Ладижин – Бершадь; штаб 24-ї дивізії розташовувався в Гайсині. 1-й кінний корпус займав 1-ю кавдивізією район Браїлів – Красне – Брацлав – Немирів і 2-ю кавдивізією – район Сольниця – Хмельник – Літин – Тиврів – Янів. Штаби дивізій розташовувалися: 1-ї у Брацлаві, 2-ї – у Хмільнику; штаб 1-го кінного корпуса перебував у Вінниці.

3. Територія Київської губернії забезпечувалася двома бригадами 45-ї стрілецької дивізії, що займали відповідно північну і південно-західну частини губернії, і 3-м кінним корпусом, що розташовувався 2-ма кавалерійськими дивізіями в південній і південно-східній частині. Зокрема, 133-а стрілецька бригада 45-ї дивізії займала район Радомишль – Чорнобиль – Бородянка, і 134-а стрілецька бригада – район Липовець – Погребище – Козятин. Третя бригада дивізії перебувала за Дніпром, у Ніжині – Чернігові; штаб дивізії стояв у Білій Церкві і кавалерійський полк – у Фастові.

Нарешті, 3-й кінний корпус, до складу якого входили 7-а і 9-а кавалерійські дивізії, розташовувався в районі Умань – Тетіїв – Тараща – Переяслав – Звенигородка. Штаб 7-ї кавдивізії стояв у Звенигородці, 9-ї – в Таращі, штаб корпусу – в Умані. Чисельністю бійців, озброєнням і технічними засобами російські війська незрівнянно перевершували українські.

Розуміючи важливість моменту, 12 березня 1921 року Петлюра видав наказ про підготовку до всеукраїнського повстання. Водночас Головний отаман продовжував звертатися до польського уряду з проханням надати необхідну допомогу для Другого зимового походу. Польща не відмовлялася від обіцянки, але й не квапилася. Похід в Україну відкладався. Перебуваючи у Львові, Юрко Тютюнник, якому було доручено командування Повстанською армією, заявив, що самочинно керуватиме повстанням: “Хто підготовляє бій, той і мусить керувати під час самого бою”. Згодом поляки відмовилися від своїх попередніх обіцянок, ухваливши рішення перейти кордон не чотирьом дивізіям, як планувалося раніше, а лише одній тисячі вояків.

Наприкінці жовтня біля півтори тисячі бійців Української повстанської армії, отримали наказ бути готовими до походу. Повстанська армія складалася з трьох груп, на чолі яких стали досвідчені командири, але тільки половина бійців мала в руках зброю. Решту повинні були здобути в бою. Група генерала Гулого-Гуленка (300 бійців) першою прорвалася на територію Правобережної України з боку Бессарабії, але за кілька днів, під загрозою знищення, змушена була відступити на територію Румунії. Рейд вдалося здійснити Подільській групі у кількості 400 бійців під командою полковника М. Палія, а після його поранення — полковника С. Чорного. Отримавши для 400 стрільців всього 140 крісів та чотири скоростріли марки “Максим”, у порваній одежі група, вирушивши в похід 25 жовтня 1921 року з м. Гусятина на Тернопільщині, знищила кілька загонів червоноармійців, пройшла все Поділля і наблизилася до Києва, але, не дочекавшись Волинської групи, попрямувала в західному напрямку і 29 листопада повернулася на польську територію. Трагічно склався похід третьої, Волинської групи, що в кількості 900 бійців під командуванням Юрка Тютюнника 4 листопада 1921 р. вирушила в похід, як читаємо в спогадах, “обідрана, майже гола… Довелося для босих заготовляти на місці личаки з кори, однак ці ходаки були нездатні до походу, зокрема по розмоклому ґрунту”. На 900 стрільців група одержала 400 крісів, 6 скорострілів “Максим”, 500 шабель і 300 кавалерійських списів. Такою була “допомага” поляків. Їхній Генштаб добре усвідомлював, яка доля чекає на повстанців, котрих мали зустріти 13 дивізій червоноармійців і кінний корпус з дивізією Котовського, дві окремі пприкордонні дивізії та інші додаткові сили. І все ж групі Тютюнника вдалося зайняти Коростень. То була передчасна радість.

17 листопада під селом Малі Миньки почався нерівний бій. Повстанці опинилися у ворожому кільці. Вони героїчно відбивали атаки, але скінчилися набої, і вояки залишилися безборонні. Тютюнникові разом з невеликою групою вдалося пробитися крізь ворожий заслін і добратися до Польщі. Майже 400 вояків загинули від ворожих шабель і куль, понад 500 - потрапили у полон. Перед смертю вони зазнали знущань і принижень, але не скорилися ворогові. З числа полонених чекісти виокремили 41 особу вищого командного складу, до яких вирішили застосувати спеціальні тортури, щоб видобути перед розстрілом якусь інформацію. Виокремлено було і 42 колишні червоноармійці, що поєднали свою долю з повстанцями — їхні справи направили на додаткове розслідування. Інших — 359 бійців — погнали до сусіднього села Базар, де закрили в церкві. Про подальшу їхню долю дізнаємося зі спогадів сучасників: ”1 листопада 359 полонених (тобто майже всіх за винятком померлих від ран та тих, яких залишено для “додаткового” слідства, присуджено до розстрілу. Того ж дня над могилою, викопаною під Базаром, присуд виконано. Перед розстрілом переможці пропонували засудженим “покаятися” і вступити в червону армію. Жоден з повстанців на це не пішов. Могутнє “Слава” і спів “Ще не вмерла Україна” заглушили ворожі скоростріли. Цим переможені, змучені вояки висловили все, про що вони мріяли і за що вмирали”.

Після бою частини 9-ї кавдивізії 18 листопада зосередилися: 3-я бригада в районі с. Базар; 2-а бригада рушила у район сіл Васьковичі – Михайлівка (на північний схід від ст. Коростень) і 1-а бригада зосередилася в с. Чернявка.

Подальші дії російських частин були спрямовані на погоню за генералом Ю. Тютюнником, на переслідування загону отамана Чорного і на "зачистку" території від повстанців.

Для переслідування генерала Ю. Тютюнника від частин 3-ї бригади 9-ї кавалерійської дивізії був виділений невеликий "летючий" загін у 90 вершників на кращих конях, якому було наказано, рухаючись слідами українців, будь-що-будь наздогнати і захопити самого Ю. Тютюнника. Опитуванням місцевих жителів було встановлено, що його загін 18 листопада пройшов на Россохи (на південний схід від Овруча) і далі в північно-західному напрямку. Незважаючи на всі зусилля, "летючому" загону не вдалося догнати Ю. Тютюнника, який, пройшовши на м. Славечно і далі на Журжевичі, що на північ від Олевська, у ніч з 20 на 21 листопада перейшов на контрольовану поляками територію.

В архівах зберігся текст наказу командуючого військами КВО Й. Якіра і члена реввійськради В. Затонського з оголошенням вироку надзвичайної комісії — п’ятірки про розстріл 360 військовополонених Армії УНР (у доданому списку 359 прізвищ полонених). У число Надзвичайної комісії — п’ятірки, яка взяла на себе обов’язки ката, відповідно до складеного протоколу, входили: помічник командвійськ КВО — Гарькавий; голова Київського губчека — Лівшіц; заст. нач. Особливого відділу КВО — Іванов; начальник “оперода” ВУЧК — Фріновскій; начальник кавдивізії — Котовський. Так без суду і слідства у тодішньому містечку Базар за вироком “п’ятірки” було розстріляно 359 українських патріотів.

Фурса Анастасія